Ранні уявлення про харчування, травлення, захворювання шлунково-кишкового тракту та їхнє лікування: від Салернської школи до Рокітанські та Вірхова

Анотація

Салернська медична школа була спадкоємицею традицій античної медицини. У «Салернському кодексі здоров’я», пам’ятці середньовічної медицини та фармації, висвітлено властивості харчових продуктів, плодів, рослин та їхню лікувальну дію. Праця написана за звичаєм того часу — у віршах, тому що поради у віршованій формі краще запам’ятовуються. Гаспаре Азеллі (Gaspare Aselli, 1581 — 1626) — міланський хірург‑анатом. Його праця, присвячена дрібним судинам (молочним венам) кишечника, була опублікована у 1622 р., коли існували значні розбіжності щодо того, як кров переміщується від серця, а також щодо механізму перенесення рідини зі шлунково‑кишкового тракту в інші органи. Представники ятроматематичної школи стверджували, що фізіологічні явища слід розглядати як фіксовані послідовності законів фізики. Наприклад, шлунок уявляли як механічний млин, відповідальний за подрібнення його вмісту до хімусу. Єзуїтський абат Ладзаро Спалланцані (Lazzaro Spallanzani, 1729 — 1799) був професором фізики і математики у коледжі San Carlo у Модені. Він провів багато унікальних наукових досліджень, зокрема шлункової секреції у різних тварин, і дійшов висновку, що перетравлення їжі є хімічним процесом, який залежить від травної сили слини та властивостей шлункового соку. Його визначення, що травлення є не гниттям, а активним процесом, стало значним кроком уперед, оскільки його попередники вважали це пасивним процесом. Визнання ролі патологічної анатомії для встановлення причини та сутності захворювань стало наступним великим кроком у вивченні шлунково‑кишкового тракту. Першу інформацію про зв’язок між порушенням структури і функцій надав T. Bonet у праці «Sepulchretum» у 1679 р., згодом її доповнили G. Morgagni (1682 — 1771), J. Cruveilhier (1791 — 1873) і K. фон Рокітанські (1804 — 1878). Особ­ливо детальні описи численних випадків (понад 30 тис. лише K. фон Рокітанські) містили інформацію, яка давала змогу зрозуміти зв’язок між симптомами і даними автопсії. Р. Вірхов розширив спостереження за межі органа, ураженого хворобою, розробивши клітинну теорію патологічних процесів.