Сучасна гастроентерологія

Кишкова мікробіота як біомаркер і терапевтичний агент при запальних захворюваннях кишечника. Огляд

2025-09-24T16:34:38+00:00

Наведено дані щодо визначення характерних змін кишкової мікробіоти для поліпшення діагностичних можливостей у клінічній практиці при диференціюванні підтипів запальних захворювань кишечника та від інших захворювань (синдрому подразненого кишечника, колоректального раку), активного перебігу хвороби від ремісії, а також для уточнення локалізації ураження кишечника та тяжкості перебігу хвороби. Висвітлено виявлені дослідниками характерні бактеріальні сигнатури як для запальних захворювань кишечника, так і для їхніх підтипів (виразкового коліту та хвороби Крона). Також описані розробки для оцінки змін кишкової мікробіоти як маркера ураження певної частини кишечника або тяжкості перебігу запального захворювання кишечника. Окремо звернуто увагу на необхідність вивчення при таких дослідженнях небактеріального компонента кишкової мікробіоти (грибів, вірусів тощо), оскільки цей компонент також має вагомий вплив на патогенез запальних захворювань кишечника і тому може бути корисним як діагностичний та прогностичний маркер. Не менш важливими в цьому аспекті вважаються дослідження змін метаболому кишкової мікробіоти. Представлено дані щодо впливу фактично всіх типів традиційного лікування запальних захворювань кишечника на зміни кишкової мікробіоти. Звернуто увагу на залежність цих змін від ефективності терапії, що також свідчить про можливість використання змін у сигнатурі кишкової мікробіоти для прогнозування відповіді на лікування певним препаратом. Наведено відомості щодо спроб модифікувати кишкову мікробіоту за допомогою використання пребіотиків або/та пробіотиків у пацієнтів із запальними захворюваннями кишечника, які свідчать про залежність ефекту від певних пробіотичних штамів та первинної тяжкості перебігу захворювання. Установлено високу ефективність використання трансплантації фекальної мікробіоти в пацієнтів із запальними захворюваннями кишечника (особливо при виразковому коліті). Для підвищення ефективності цієї методики важливе значення має попередня підготовка за допомогою антибіотиків, щоб збільшити приживлення трансплантата, і ретельний вибір донорського матеріалу.

Прогнозування холедохолітіазу за результатами неінвазивних тестів. Огляд

2024-12-17T21:27:47+00:00

У 8—20 % хворих на жовчнокам’яну хворобу діагностують конкременти в загальній жовчній протоці (ЗЖП). Якщо хірург своєчасно не виявить камені в ЗЖП, то в пацієнта можуть виникнути такі потенційно небезпечні для життя ускладнення, як холангіт, панкреатит або механічна жовтяниця. Для визначення каменів у ЗЖП використовують інтраопераційну холангіографію, ендоскопічну ретроградну холангіопанкреатикографію, останнім часом — магнітнорезонансну холангіопанкреатикографію та ендоскопічне ультразвукове дослідження. Цих дорогих, а іноді ризикованих втручань можна уникнути, використовуючи неінвазивні тести для прогнозування каменів у ЗЖП.

Мета — оцінити ефективність різних алгоритмів для прогнозування каменів у ЗЖП.

Матеріали та методи. Проведено пошук в електронних базах даних MEDLINE, Scopus, Google Scholar від 2019 р. до серпня 2024 р. для виявлення досліджень, в яких є відомості про неінвазивні тести прогнозування холедохолітіазу.

Результати. Для прогнозування холедохолітіазу розроблено багато моделей. Американське товариство шлунковокишкової ендоскопії (ASGE), Товариство американських шлунковокишкових та ендоскопічних хірургів (SAGES) та Європейське товариство шлунковокишкової ендоскопії (ESGE) опублікували рекомендації щодо холедохолітіазу, але вони були сформульовані з використанням даних великої кількості пацієнтів із низьким ризиком утворення каменів у ЗЖП. Критерії високого ризику SAGES, ASGE та ESGE мають хорошу точність щодо прогнозування каменів у ЗЖП, тоді як критерії помірного та низького ризику є неоптимальними для їхнього заперечення. Оцінка за шкалою BATS (білірубін, лужна фосфатаза, дилатація ЗЖП) показала високу чутливість і діагностичну точність щодо прогнозування каменів у ЗЖП з добрими результатами внутрішньої перевірки. Запропонована також система підрахунку балів, що ґрунтується на трьох параметрах (лужна фосфатаза, гаммаглутамілтрансфераза і загальний білірубін), для пронозування наявності каменя в ЗЖП у пацієнтів, які відповідають проміжним критеріям імовірності згідно з настановами ASGE з діагностичною точністю 87,3 %. Проте рекомендації щодо критеріїв стратифікації ризику холедохолітіазу недостатньо ефективні для пацієнтів із гострим холециститом. Тому була запропонована Ізраїльська шкала для прогнозування каменів у ЗЖП у таких хворих.

Висновки. Щоб рекомендувати аналізовані моделі для ширшого використання, необіхідно провести зовнішню перевірку результатів досліджень.

Менеджмент педіатричного пацієнта з автоімунним гепатитом з позиції сучасних міжнародних настанов. Огляд літератури

2025-08-03T16:11:06+00:00

Автоімунний гепатит — хронічне імуноопосередковане захворювання печінки, що характеризується підвищеним рівнем IgG та специфічних циркулюючих автоантитіл у сироватці крові з типовими для цієї патології гістологічними ознаками, яке без належного лікування може прогресувати до фіброзу, цирозу печінки та печінкової недостатності. Ювенільний автоімунний гепатит зазвичай є агресивнішим захворюванням, ніж у дорослих, і має особливості перебігу. У дітей автоімунний гепатит характеризується більшою імунологічною активністю: вищий рівень IgG. Більша частота позитивних антинуклеарних антитіл (ANA) та/або антитіл до гладких м’язів (АSMA) притаманна для автоімунного гепатиту 1 типу, тоді як наявність печінково‑ниркових мікросомальних антитіл (анти‑LKM‑1) та/або антитіл до цитозолю печінки 1 типу (анти‑LC‑1) — для автоімунного гепатиту 2 типу. Автоімунний гепатит 2 типу, який розглядають як суто педіатричне явище, має тяжчий перебіг і частіше потребує проведення інтенсивної імуносупресивної терапії. Медикаментозну терапію автоімунного гепатиту в дітей поділяють на стандартну (кортикостероїди, азатіоприн) і альтернативну (мофетил мікофенолату, циклоспорин, такролімус, біологічна терапія моноклональними антитілами). Згідно з останніми міжнародними рекомендаціями з ведення педіатричних пацієнтів з автоімунним гепатитом Європейської асоціації з вивчення печінки (EASL), Європейського товариства дитячої гастроентерології, гепатології та нутриціології (ESPGHAN) і Американської асоціації з вивчення хвороб печінки (AASLD) усім пацієнтам з автоімунним гепатитом рекомендовано проведення біопсії печінки перед встановленням діагнозу та відміною терапії. Імуносупресивна терапія має тривати не менше ніж 3 роки. За умови вчасної діагностики та відповідної терапії прогноз захворювання в більшості випадків сприятливий. Неефективність лікування спостерігається в близько 10% педіатричних пацієнтів, які іноді потребують трансплантації печінки.

Можливості впливу способу життя на ступінь стеатозу та фіброзу печінки при неалкогольній жировій хворобі. Огляд літератури

2025-08-05T17:51:33+00:00

Неалкогольна жирова хвороба печінки (НАЖХП) є одним із найпоширеніших хронічних захворювань печінки у світі, що охоплює спектр станів від простого стеатозу до неалкогольного стеатогепатиту, фіброзу, цирозу та гепатоцелюлярної карциноми. За оцінками, НАЖХП уражає 25—30% населення планети, асоціюючись із ожирінням, цукровим діабетом 2 типу та метаболічним синдромом. Проведена оцінка можливостей впливу способу життя на ступінь стеатозу та фіброзу печінки при НАЖХП з огляду на відсутність специфічної медикаментозної терапії.

Стеатоз і фіброз є ключовими маркерами прогресування НАЖХП, при цьому стеатоз є зворотним станом, а фіброз може регресувати на ранніх стадіях за умови своєчасного втручання. Основний акцент у лікуванні роблять на немедикаментозні підходи, зокрема модифікацію способу життя: корекцію харчування, підвищення фізичної активності, нормалізацію сну, управління стресом і оптимізацію мікробіоти кишечника. Дослідження показують, що зниження маси тіла на 3—5% зменшує стеатоз, на 10% — сприяє регресу запальних змін і фіброзу. Середземноморська дієта, багата на клітковину, мононенасичені жири та мікронутрієнти (вітаміни D, C, холін, цинк, селен), є оптимальною для НАЖХП, тоді як споживання фруктози, насичених жирів і алкоголю слід обмежувати.

Фізична активність знижує ризик фіброзу та підтримує м’язову масу, що має важливе значення при саркопенії. Корекція мікробіоти за допомогою пробіотиків, пребіотиків, синбіотиків і постбіотиків зменшує запалення та стеатоз, поліпшуючи бар’єрну функцію кишечника. Інтервальне голодування синхронізує циркадні ритми, сприяючи метаболічній гнучкості та зменшенню печінкового жиру. Управління стресом (йога, медитація, когнітивно‑поведінкова терапія) та нормалізація сну (7—8 год) зменшують інсулінорезистентність і системне запалення.

Таким чином, вплив на спосіб життя є економічно вигідним і доступним інструментом для модуляції патогенезу НАЖХП, але необхідно провести дослідження для визначення оптимальних комбінацій втручань, їхньої тривалості та молекулярних механізмів дії. Пріоритетною є розробка стратегій первинної та вторинної профілактики для зниження глобального тягаря захворювання.

Фенотиповий вік та кардіометаболічні чинники в пацієнтів із метаболічно асоційованою стеатотичною хворобою печінки

2025-09-15T13:31:56+00:00

Мета — вивчити зв’язок між кардіометаболічними чинниками ризику (КМЧР) розвитку метаболічно асоційованої стеатотичної хвороби печінки (МАСХП), фенотиповим віком (ФВ), дельтою віку (ΔВ) і кардіометаболічними показниками в пацієнтів із МАСХП.

Матеріали та методи. У дослідженні взяли участь 96 пацієнтів із МАСХП із низьким або помірним ризиком розвитку фіброзу (середній вік — 50,2 (42,1; 57,2) року; 44,8% жінок) і 17 здорових дорослих відповідної статі як контрольна група (середній вік — 25,0 (23,7; 27,1) років), обстежених у 2022—2024 рр. Розраховували ФВ і ΔВ за формулою M. Levine та співавт. (2018). У всіх пацієнтів визначали холестерин ліпопротеїнів невисокої густини (ХС‑не‑ЛПВГ), тригліцеридно‑глюкозний індекс (TyG), індекс атерогенності плазми (AIP), метаболічну оцінку інсулінорезистентності (METS‑IR), продукт накопичення ліпідів (LAP) і кардіометаболічний індекс (CMI).

Результати. Пацієнти з МАСХП мали значно вищі календарний вік і ФВ порівняно з контрольною групою (p<0,05), але не виявлено істотної різниці за ΔВ. У пацієнтів із МАСХП ФВ продемонстрував значний зв’язок з обводом талії (ОТ) (p=0,027), рівнем вісцерального жиру (p=0,0001), систолічним артеріальним тиском (АТ) (p=0,010), глікозильованим гемоглобіном (HbA1c) (p=0,025), HOMA‑IR (p=0,001) та FIB‑4 (p=0,0001), ΔВ — із відсотком скелетних м’язів (p=0,034), рівнем вісцерального жиру (p=0,009), систолічним (p=0,019) і діастолічним AT (p=0,003), холестерином ліпопротеїнів високої густини (ХС‑ЛПВГ) (p=0,025), сечовою кислотою (p=0,005), індексом TyG (p=0,014), AIP (p=0,022). Поширеність артеріальної гіпертензії серед пацієнтів із МАСХП становила 95,8%, а підвищеної величини співвідношення обводу талії і стегон та/або індексу маси тіла — 91,7%. Аналіз підгруп на основі низьких рівнів ХС‑ЛПВГ виявив відмінності за величиною ОТ (p=0,040), рівнем HbA1c (p=0,023), креатиніну (p=0,028), ХС‑не‑ЛПВГ (p=0,028). Пацієнти з підвищеним рівнем тригліцеридів суттєво відрізнялися (p<0,05) за діастолічним AT, вмістом аспартатамінотрансферази, аланінамінотрансферази, HOMA‑IR, ХС‑не‑ЛПВГ, величиною індексів TyG, AIP, METS‑IR, LAP та CMI. Пацієнти з 4—5 КМЧР (n=40) мали значно вищий ФВ порівняно з пацієнтами з 1—3 КМЧР (p=0,045) і продемонстрували значні відмінності (p<0,05) за HOMA‑IR, рівнем загального холестерину, тригліцеридів, холестерину ліпопротеїнів дуже низької густини, загального білка, ХС‑не‑ЛПВГ, величиною індексів TyG, AIP, METS‑IR, LAP та CMI.

Висновки. У пацієнтів із МАСХП вищий ФВ пов’язаний із підвищеним ризиком фіброзу. У пацієнтів з МАСХП та прискореною ΔВ особливу увагу слід приділяти моніторингу антропометричного статусу, АТ, ХС‑ЛПВГ, рівня сечової кислоти, індексу TyG і AIP. Артеріальна гіпертензія, найпоширеніший КМФР при МАСХП, свідчить про потребу в індексах на основі АТ. Наявність 4—5 КМЧР пов’язана з вищим ФВ.

Оптимізація алгоритму вибору методу фундоплікації при хірургічному лікуванні хворих із грижами стравохідного отвору діафрагми

2025-03-20T18:37:03+00:00

Мета — оцінити ефективність діагностичного алгоритму з використанням мультидетекторної комп’ютерної томографії (МДКТ) для вибору методики фундоплікації порівняно із традиційними методами діагностики.

Матеріали та методи. Із серпня 2022 р. до лютого 2025 р. проведено ретроспективне контрольоване рандомізоване дослідження, спрямоване на зниження ризику післяопераційних ускладнень і рецидивів грижі стравохідного отвору діафрагми (ГСОД) шляхом оптимізації хірургічної тактики. У дослідження було залучено 162 пацієнтів зі верифікованою ГСОД та ендоскопічно підтвердженою гастроезофагеальною рефлюксною хворобою. Пацієнтів розподілили на дві групи: група 1 (n=87) — вибір методики фундоплікації здійснював емпірично хірург, група 2 (n=75) — вибір методу операції проведено із застосуванням алгоритму з МДКТ. Критерії залучення: вік 18—75 років, верифікований діагноз ГСОД, відсутність тяжких супутніх захворювань, які можуть вплинути на результати операції. Використовували шкалу оцінки ризику, що враховувала виразність рефлюксу, тип грижі, наявність ерозивного езофагіту, залізодефіцитної анемії та метаплазії Барретта. Оцінку ефективності хірургічного втручання проводили за такими критеріями: тривалість операції, частота післяопераційних ускладнень за шкалою Clavien‑Dindo, динаміка функціонального стану пацієнтів за шкалою Ogilvie, частота рецидивів грижі через 1 рік, потреба в інгібіторах протонної помпи в післяопераційний період.

Результати. Використання алгоритму з МДКТ статистично значущо вплинуло на вибір методики фундоплікації: у групі 2 частіше застосовували передню часткову фундоплікацію (Дор, 180°) — у 68,0 та 44,8% випадках відповідно (p=0,005), тоді як у групі 1 — повну фундоплікацію за Ніссеном (33,3 і 13,3%; p=0,005). У групі 2 тривалість операції була статистично значущо меншою ((111,31±28,2) та (123,13±23,23) хв; p=0,004), частота післяопераційних ускладнень за шкалою Clavien‑Dindo >2 — нижчою (12,0 та 24,1%; p=0,047), стан пацієнтів за шкалою Ogilvie — кращим, як через 3 міс (1,13±0,29 і 1,24±0,24; p=0,008), так і через 1 рік (1,04±0,26 та 1,18±0,27; p=0,001), частота рецидивів грижі через 1 рік — удвічі нижчою (9,3 і 21,8%; p=0,031), потреба в інгібіторах протонної помпи через рік після операції — значно меншою (29,3 та 50,6%; p=0,006), що свідчить про кращий антирефлюксний ефект.

Висновки. Застосування алгоритму з МДКТ для вибору методики лапароскопічної фундоплікації дає змогу зменшити тривалість оперативного втручання, знизити частоту післяопераційних ускладнень і рецидивів грижі, а також зменшити потребу в тривалій антисекреторній терапії, сприяє індивідуалізації вибору операції, що позитивно впливає на віддалені результати лікування.

Можливості діагностики гастроінтестинальної харчової алергії в дітей

2025-07-29T14:38:40+00:00

Питання діагностики небажаних реакцій на харчові продукти в різні періоди дитячого віку залишаються актуальними. Різноманітність харчових алергенів, які люди отримують з їжею, наявність хронічних захворювань шлунково‑кишкового тракту та інших патологічних станів, непередбачуваність алергійної відповіді при вживанні харчових інгредієнтів і погіршення якості життя внаслідок необґрунтованої елімінації певних продуктів визначають напрям подальших досліджень проблем, пов’язаних із харчовою алергією.

Мета — дослідити чинники ризику розвитку гастроінтестинальної харчової алергії та розробити діагностично‑прогностичний алгоритм з оптимізацією її ранньої дiагностики в дітей різного віку.

Матеріали та методи. Для досягнення зазначеної мети та визначення діагностичних коефіцієнтів (ДК) окремих прогностичних ознак досліджено понад 40 клініко‑лабораторних показників і анамнестичні дані 54 дітей (28 із морфологічно підтвердженою гастроінтестинальною алергією (основна група) та 26 із гастроінтестинальною патологією неалергійного генезу (69,2% випадків функціонального походження та 30,8% органічного) — група порівняння). Комплексне обстеження передбачало виконання загальноклінічних досліджень, ендоскопічно‑гістологічного обстеження та визначення імунологічних маркерів (інтерлейкіну‑4, інтерлейкіну‑10 та хемокіну TARC/CCL‑17). Для розробки діагностично‑прогностичного алгоритму виконано статистичні розрахунки з використанням методу альтернативного послідовного аналізу Вальда, за допомогою якого шляхом додавання умовних величин, що характеризують інформативність окремих показників, можна отримати інформацію для індивідуального прогнозу.

Результати. В обох групах переважали хлопчики (67,9 та 61,5%, р=0,841). Харчова алергія статистично значущо частіше маніфестувала в ранньому віці (39,3% в основній групі та 11,5% у групі порівняння, р=0,44, ДК=+5,3) і є однією з перших сходинок на етапі еволюції атопічного маршу. Аналіз ДК основних предикторів розвитку гастроінтестинальної харчової алергії в дітей дав змогу розробити узагальнений діагностичний алгоритм з урахуванням найінформативніших як позитивних, так і негативних прогностичних чинників ризику. З огляду на високий ступінь залежності між даними анамнезу, клінічними симптомами, імунологічними маркерами й розвитком гастроінтестинальної алергії, запропонована прогностична модель дає змогу визначити серед дітей і підлітків, які мають гастроінтестинальні симптоми після прийому їжі чи певного харчового продукту, групу ризику щодо розвитку цієї патології та диференціювати істинні (імунні) реакції харчової гіперчутливості від неімунних реакцій харчової непереносності, що може моделювати клінічну картину неалергійних уражень шлунково‑кишкового тракту. У пацієнтів, які набрали понад 60 балів (високий ризик) з імовірністю до 95% можна прогнозувати розвиток гастроінтестинальної алергії.

Висновки. У результаті комплексного обстеження дітей із гастроінтестинальними симптомами, виникнення яких було пов’язане з прийомом їжі або певних харчових продуктів, визначено основні предиктори розвитку гастроінтестинальної харчової алергії. Їх узагальнення та систематизація дали змогу використати найбільш вагомі з них як ключові маркери для створення прогностичного алгоритму ризику розвитку гастроінтестинальної алергії.

Безглютеновий ферментований амарантовий продукт для хворих на целіакію

2025-08-05T11:44:46+00:00

Целіакія, одна з клінічних форм харчових алергій, зумовлена непереносністю білкового продукту глютену, який у великій кількості міститься в борошні пшениці, жита, ячменю, кукурудзи. Хворі на целіакію мають споживати безглютенові білкові продукти. Одним із таких продуктів може бути амарантове борошно.

Мета — дослідити білковий спектр амарантового борошна і дієтичної добавки МАФ (мука амарантова ферментована) із використанням класичного методу Осборна.

Матеріали та методи. Білковий спектр визначали за методом Осборна шляхом прямої екстракції такими розчинниками: вода дистильована, 4% розчин NaCl, 60% ізопропанол, 1% розчин NaOH, 20% розчин трихлороцтової кислоти. Вміст білка визначали за методом Лоурі. Обмежений протеоліз амарантових протеїнів здійснювали хімозином (рН 3,5). Вміст олігопептидів визначали за рівнем білків у надосадовій рідині після екстракції трихлороцтовою кислотою, вміст альбумінів — за концентрацією білків у надосадовій рідині після екстракції продуктів водою (після віднімання вмісту олігопептидів), вміст глобулінів — за рівнем білка в надосадовій рідині після екстракції 4% розчином NaCl (після віднімання вмісту протеїну в надосадовій рідині після екстракції водою), вміст лугорозчинної (глютен‑подібної) фракції — за за концентрацією білків у надосадовій рідині після екстракції розчином NaOH (після віднімання вмісту білків після екстракції розчином NaCl).

Результати. Установлено, що вміст альбумінів і глобулінів в амарантовому борошні становить 25—30% від рівня загального білка, проламінової (спирто‑розчинної) фракції ‑ <3%, лугорозчинної (глютенподібної) фракції >65%. Після обмеженого протеолізу вміст альбумінів і глобулінів становив >70% від рівня загального білка, значно зростала фракція олігопептидів (до 20%) і була майже відсутня фракція «глютелінів».

Висновки. Після обмеженого протеолізу амарантового борошна значно знижується вміст лугорозчинної фракції, але значно збільшується концентрація альбумінів, глобулінів і олігопептидів. Хворим на целіакію рекомендовано споживати безглютеновий протеїновий продукт МАФ.

Порто-синусоїдальне судинне захворювання: погляд крізь нову парадигму. Лекція

2025-09-20T10:30:01+00:00

Наведено сучасні дані щодо порто‑синусоїдального судинного захворювання (ПССЗ), яке є рідкісним судинним захворюванням печінки, що в більшості випадків супроводжується розвитком портальної гіпертензії за відсутності цирозу печінки та рідко діагностується через брак знань про цю патологію. Надано короткі історичні відомості щодо вивчення ПССЗ і зміни уявлень щодо причин розвитку цієї патології. Наголошено на відсутності єдиної думки провідних гепатологічних товариств (Baveno VII, European Association for the Study of the Liver (EASL), Vascular Liver Diseases Interest Group (VALDIG), American Association For The Study Of Liver Diseases (AASLD), Asian Pacific Association for the Study of the Liver (APASL)) щодо термінології та ведення хворих на ПССЗ. Описані сучасні діагностичні критерії VALDIG. Наведено характерні особливості, які виявляють під час проведення інструментальних візуалізаційних досліджень (відсутність вузлових змін на поверхні печінки, гіпертрофія IV та I сегментів на тлі незміненої або дещо підвищеної жорсткості печінки одночасно з ознаками портальної гіпертензії). Наголошено, що обов’язковою вимогою для встановлення діагнозу ПССЗ є проведення біопсії печінки та виявлення деяких специфічних гістологічних ознак захворювання (портальна венопатія, що облітерує, вузлова регенеративна гіперплазія, неповний септальний фіброз). Зазначено, що перебіг ПССЗ ускладнюють кровотечі з варикозно розширених вен, асцит, печінкова енцефалопатія. Сучасні погляди щодо лікування хворих на ПССЗ подібні до тактики ведення хворих на цироз печінки: терапія спрямована на боротьбу з ускладненнями портальної гіпертензії та запобігання їх виникненню. Наведено протилежні погляди щодо довгострокового прогнозу при ПССЗ: його вважають відносно сприятливим, але він може погіршуватися в разі розвитку супутньої портальної гіпертензії.

Ефективність застосування комбінованого високодозового пробіотичного комплексу в пацієнтів із синдромом подразненого кишечника з діареєю

2025-08-03T19:44:25+00:00

Синдром подразненого кишечника (СПК) є найпоширенішим функціональним гастроентерологічним розладом, що значно знижує якість життя пацієнтів. Відсутність засобів етіотропної терапії СПК стимулює пошук нових терапевтичних стратегій, зокрема найефективніших комбінацій сучасних пробіотичних мікроорганізмів. До таких комбінацій належить високодозовий комплекс, що містить сахароміцети, лактобактерії, біфідобактерії, а також молочнокислі стрептококи, — «Пробіз^® Інтенс».

Мета — дослідити ефективність застосування комплексу «Пробіз^® Інтенс» у пацієнтів із синдромом подразненого кишечника з діареєю та оверлап‑синдромом (поєднанням синдрому подразненого кишечника та функціональної диспепсії).

Матеріали та методи. У проспективному дослідженні взяли участь 38 пацієнтів, яких рандомізували на дві групи: контрольну (FODMAP‑дієта, симптоматичні засоби) та основну (аналогічна терапія + «Пробіз^® Інтенс» 1 капсула/добу протягом 28 днів). Оцінку динаміки симптомів проводили з використанням анкети на 0, 14 та 28‑й день.

Результати. Отримані результати переконливо довели високу клінічну ефективність пробіотичного комплексу «Пробіз^® Інтенс» у пацієнтів із СПК із діареєю. Уже на 2‑й тиждень терапії в основній групі зареєстровано статистично значуще зниження частоти рідких випорожнень, болю та здуття живота, а також поліпшення загального самопочуття, що свідчить про швидкий початок дії комплексу. Надалі в цій групі відзначена стійка позитивна динаміка за усіма досліджуваними показниками, яка за виразністю значно перевершувала таку контрольної групи. Також в основній групі значно зменшилася потреба в застосуванні лопераміду та спазмолітиків.

Висновки. Комплекс «Пробіз^® Інтенс» можна ефективно використовувати в лікуванні та персоналізованій підтримувальній терапії пацієнтів із діарейною формою СПК.

Пробіотики в комплексі ерадикаційної терапії Helicobacter pylori: ефективність, можливості профілактики ускладнень

2025-09-20T11:03:42+00:00

Мета — оцінити ефективність і безпечність комплексної ерадикаційної терапії Helicobacter рylori із застосуванням Saccharomyces boulardii («Есбуларді™»), а також визначити вплив лікування на кишковий мікробіом і роль пробіотика в профілактиці дисбіозу.

Матеріали та методи. Проведено мультицентрове проспективне рандомізоване контрольоване порівняльне дослідження в паралельних групах. Під нашим спостереженням перебувало 78 пацієнтів із хронічним гастритом, асоційованим із інфекцією H. pylori, з наявністю ерозій слизової оболонки шлунка (СОШ) без попередніх епізодів ерадикації хелікобактерної інфекції. Серед пацієнтів було 40 чоловіків і 38 жінок віком від 26 до 53 років. Також обстежено 30 практично здорових осіб аналогічного віку (контрольна група). Для аналізу наявності H. pylori всім пацієнтам проводили ¹³С‑уреазний дихальний тест. До та після терапії оцінювали зміни кишкового мікробіому за даними водневого дихального тесту для виявлення наявності синдрому надмірного бактеріального росту (СНБР). До залучення в дослідження всім пацієнтам проводили фіброгастродуоденоскопію. Під час ендоскопії проводили біопсію СОШ для підтвердження діагнозу хронічного гастриту. Із 78 пацієнтів рандомізовано 62, яких розділили на дві групи: 30 пацієнтів отримували квадротерапію для ерадикації H. pylori (амоксицилін, кларитроміцин протягом 14 днів, інгібітор протонної помпи, препарат вісмуту) у дозуванні, що відповідає рекомендаціям Маастрихт VI. Крім того, хворі отримували пробіотик «Есбуларді™» (Saccharomyces boulardii) компанії «Біхелс» (Україна), 32 хворих — лише стандартну ерадикаційну терапію (група порівняння).

Результати. До лікування клінічна, ендоскопічна й морфологічна картина хронічного гастриту у хворих обох груп не відрізнялась. У пацієнтів із H. pylori ‑асоційованим хронічним гастритом з ерозіями СОШ до лікування домінували скарги на епігастральний біль і вияви органічної диспепсії (постпрандіальний дистрес‑синдром) з наявністю поодиноких ерозій в антральному відділі шлунка, збільшенням кількості прозапальних клітин у СОШ, атрофією залоз та вогнищевою метаплазією. Використання «Есбуларді™» у комплексній ерадикаційній терапії H. pylori дало змогу поліпшити переносність курсу лікування та підвищити його ефективність. У групі хворих, які приймали «Есбуларді™», лікування завершили всі пацієнти, тоді як у групі порівняння — лише 28 (87,5%). Ефективність лікування в основній групі становила 86,7%, у групі порівняння — 78,2% (p<0,05). Використання «Есбуларді™» суттєво впливало на симптоми органічної диспепсії у хворих з H. pylori‑асоційованим хронічним гастритом, мінімізація яких поліпшує переносність курсу ерадикації та клінічну картину захворювання. У групі хворих, які приймали «Есбуларді™», частота СНБР статистично значущо (p<0,05) знижувалася порівняно з показником до лікування (30,0 і 58,0% відповідно), тоді як у хворих, що отримували стандартну ерадикаційну терапію, — збільшувалась і перевищувала показник не лише основної групи, а й вихідний (59,4%).

Висновки. Використання «Есбуларді™» у комплексній терапії у хворих на H. pylori‑асоційований хронічний гастрит із наявністю ерозій СОШ було ефективним та безпечним, поліпшувало переносність лікування та підвищувало рівень ерадикації інфекції. Застосування «Есбуларді™» знижувало частоту й інтенсивність СНБР, що запобігало розвитку уражень кишечника.

Мікроскопічний коліт: сучасний погляд на проблему

2025-09-20T11:42:26+00:00

Мікроскопічний коліт (МК) — хронічне запальне захворювання товстої кишки, що виявляється водянистою діареєю без домішок крові за нормальної або мінімально зміненої ендоскопічної картини. Актуальність дослідження зумовлена зростанням поширеності МК (11,4 випадку на 100 тис. людино‑років у західних країнах), його частою недооцінкою в первинній медичній допомозі та значним впливом на якість життя пацієнтів. Діагностують МК у 10% осіб із хронічною діареєю без домішок крові, що потребує вивчення його етіології, патогенезу та підходів до діагностики.

Мета — систематизувати сучасні наукові дані щодо етіології, патогенезу, клінічних виявів, діагностики та лікування МК, а також дослідити його асоціацію з автоімунними захворюваннями.

Матеріали та методи. Проведено систематичний аналіз наукової літератури (проспективні, багатоцентрові та популяційні дослідження) щодо чинників ризику, патогенетичних механізмів і терапевтичних підходів до МК.

Результати. Установлено, що МК частіше діагностують у жінок та осіб віком понад 50 років. Він асоціюється з автоімунними захворюваннями (відношення шансів — 5,5), генетичними чинниками (HLA‑гаплотип 8.1), дисбіозом мікробіоти (зменшення представників Clostridiales, переважання бактерій Prevotella), інфекціями (Clostridium difficile, Campylobacter concisus) та чинниками ризику, такими як куріння (відношення шансів — 3,58) і застосування інгібіторів протонної помпи, нестероїдних протизапальних препаратів або селективних інгібіторів зворотного захоплення серотоніну. Гістологічне дослідження біоптатів залишається золотим стандартом діагностики, а будесонід — основним препаратом для індукції ремісії (81% ефективності).

Висновки. МК є значущою причиною хронічної діареї, що потребує проведення диференційної діагностики, особливо в пацієнтів з автоімунними захворюваннями та неспецифічними симптомами. Дисбіоз, генетична схильність і зовнішні тригери відіграють ключову роль у патогенезі. Необхідно провести дослідження для уточнення біомаркерів, механізмів трансформації форм МК і розробки персоналізованих терапевтичних стратегій.

Дисфункція жовчного міхура в пацієнтів з HCV-паст-інфекцією: особливості перебігу та можливості терапії

2025-09-24T20:03:54+00:00

У більшості хворих після успішно проведеного противірусного лікування залишаються зміни, спричинені вірусом С: фіброз печінки, кріопатії, васкуліти, дискінезії жовчного міхура та сфінктера Одді, ураження інших органів травлення. За даними різних авторів, найчастішими залишковими змінами є порушення моторики жовчовивідних шляхів (30—85%). У більшості випадків такі зміни активно не виявляються та не коригуються фахівцями, які проводили противірусне лікування цих пацієнтів. Часто лікування таких виявів обмежується рекомендаціями щодо зміни способу харчування і прийому спазмолітиків «на вимогу». Одним із засобів для ефективного лікування цих пацієнтів є дієтична добавка «Холівер», до складу якої входять порошок куркуми, екстракт артишоку й екстракт медичної жовчі.

Мета — виявити частоту дисфункції жовчного міхура в пацієнтів, які завершили курс противірусної терапії щодо гепатиту С, а також дослідити ефективність застосування дієтичної добавки «Холівер» у таких хворих.

Матеріали та методи. Обстежено 163 пацієнтів (75 чоловіків, 88 жінок) віком від 21 до 65 років із підтвердженою елімінацією HCV. У 55 (33,7%) виявлено симптоми дисфункції жовчного міхура. Пацієнтів рандомізували в дві групи: 1‑ша отримувала стандартну терапію (n=23), 2‑га — додатково «Холівер» по 2 таблетки тричі на день протягом 1 міс, упродовж другого місяця вони отримували лише спазмолітики на вимогу при появі нападів болю (n=22). Пацієнтам проводили клінічне обстеження до початку лікування, через 2 тиж, 1 і 2 міс, а також лабораторне та ультразвукове дослідження до початку лікування, через 1 та 2 міс.

Результати. У групі, яка приймала «Холівер», зареєстровано статистично значуще зниження інтенсивності абдомінального болю, гіркоти в роті та метеоризму (p<0,05), а також потреби в спазмолітиках. Відзначено зменшення рівня білірубіну, активності лужної фосфатази, підвищення індексу скорочення жовчного міхура та зниження частоти виявлення сладжу за даними ультразвукового дослідження. Досягнутий позитивний ефект зберігався через місяць після завершення терапії.

Висновки. Дисфункція жовчного міхура діагностована в третини пацієнтів після успішного лікування гепатиту С, переважно у формі гіпомоторної. Застосування препарату «Холівер» є ефективним і безпечним, сприяє поліпшенню клінічних виявів, лабораторних показників і функціонального стану жовчного міхура.

Олег Якович Бабак — вчений, клініцист, педагог

2025-09-25T08:45:48+00:00