Ерадикація надмірного бактеріального росту як метод лікування функціональної диспепсії

Анотація

Функціональна диспепсія (ФД) є одним з найпоширеніших функціональних захворювань шлунково‑кишкового тракту, що трапляється в середньому у 10 % дорослої популяції. Останнім часом у патофізіології ФД велику увагу приділяють інфекційному чиннику. Окрім інфекції H. pylori та перенесених гострих гастроінтестинальних інфекцій, розглядають синдром надмірного бактеріального росту (СНБР), при якому кількість бактерій у тонкій кишці значно збільшується.

Мета — уточнити частоту синдрому надмірного бактеріального росту у хворих із різними субтипами функціональної диспепсії та визначити клінічну та мікробіологічну ефективність рифаксиміну‑a («Альфа Нормікс^®») при цій патології.

Матеріали та методи. Для уточнення частоти СНБР у трьох гастроентерологічних центрах обстежено 118 пацієнтів з ФД (45 чоловіків, 73 жінки віком від 22 до 45 років (середній вік — (35 ± 10) років). Також обстежено 30 клінічно здорових осіб (середній вік — (33 ± 12) років), які утворили контрольну групу. Діагноз ФД та визначення її субтипу проводили згідно з Римськими критеріями IV. Усім хворим проводили верхню ендоскопію з біопсією та тестуванням на H. pylori. Не виявлено жодних структурних відхилень. Для діагностики СНБР усім хворим виконували Н₂‑дихальний тест з лактулозою (Н₂‑ЛДТ). Залежно від субтипу ФД пацієнти отримували базисну терапію або інгібітором протонної помпи (омепразол у дозі 20 мг 1 раз на добу) при ФД з епігастральним больовим синдромом (ЕБС) (група 1, n = 37), або прокінетиком (ітоприд у дозі 50 мг тричі на добу) при ФД з постпрандіальним дистрес‑синдромом (ПДС) (група 2, n = 36) протягом 2 тиж. Пацієнтам із позитивним результатом Н₂‑ЛДТ, що передбачало наявність СНБР, призначали монотерапію рифаксиміном‑a у дозі 1200 мг/добу протягом 10 днів (група 3, n = 45). Ефективність лікування оцінювали через 2 та 4 тиж за динамікою показників шкали SAGIS (Structured Assessment of Gastrointestinal Symptom).

Результати. За позитивного результату Н₂‑ЛДТ наявність СНБР зафіксовано у 45 зі 118 хворих на ФД (38,1 %) та 2 (6,6 %) суб’єктів із контрольної групи. Позитивний результат Н₂‑ЛДТ статистично значущо частіше фіксували у хворих на ФД‑ПДС (45,4 %) порівняно із пацієнтами із ФД‑ЕБС (28,8 %, р < 0,01) та всіма хворими на ФД (38,1 %). Також СНБР статистично значущо частіше виявляли у хворих із постінфекційною ФД (50 %, р < 0,01). Застосування рифаксиміну у дозі 1200 мг/добу протягом 10 днів супроводжувалося клінічним поліпшенням у 28 з 45 хворих (62,2 %) через 4 тиж лікування. Клінічна ефективність рифаксиміну у хворих на ФД за показниками шкали SAGIS статистично значущо не відрізнялася від ефективності інгібітора протонної помпи та прокінетика, які застосовували при ФД‑ЕБС та ФД‑ПДС відповідно. Через 4 тиж у 36 із 45 хворих результат повторного Н₂‑ЛДТ був негативним, що опосередковано свідчило про ерадикацію надмірного бактеріального росту та високу антибактеріальну ефективність рифаксиміну. Лікування рифаксиміном було безпечним, а незначні побічні ефекти спостерігали лише у 3 (6,6 %) хворих.

Висновки. СНБР часто асоціюється із ФД та спостерігається частіше, ніж у кожного третього хворого. У пацієнтів із ФД‑ПДС СНБР виявляють статистично значущо частіше, ніж у хворих на ФД‑ЕБС, що свідчить про важливу роль уповільнення випорожнення шлунка у розвитку СНБР. Також СНБР статистично значущо частіше діагностують у хворих із постінфекційною ФД, які протягом останнього року перенес­ли гострий гастроентерит. Це свідчить про важливу роль кишкового мікробіому в підтриманні стабільності структурно‑функціонального стану шлунково‑кишкового тракту. Отримані дані дають підставу розглядати СНБР як можливий патогенетичний чинник ФД принаймні у частини хворих, що потребує своєчасної діагностики та корекції, зокрема застосування рифаксиміну‑a.