Сучасна гастроентерологія

Роль кишкового мікробіому та метаболому в потенціюванні порушень метаболічного здоров’я. Огляд

2026-06-21T18:47:54+03:00

У статті наведено дані щодо особливостей змін кишкового мікробіому та метаболому при найпоширеніших метаболічно-асоційованих захворюваннях. Звернуто увагу на важливу роль печінки, як першого органа, що контактує з кров’ю з мезентеріального відтоку з кишечника, яка, окрім поживних речовин, може містити токсини та інші патогенні складові. Зазначено, що мікробна транслокація з кишечника призводить до розвитку запальних процесів у жировій тканині. Наведено дані щодо ролі змін у кишковому мікробіомі та віріомі при метаболічно-асоційованій патології. Висвітлено значення активності метаболітів кишкової мікробіоти в розвитку серцевої недостатності, порушеннях метаболізму глюкози і ліпідів тощо. Із метаболітів особливу увагу приділено триметіламіноксиду, фенілацетилглутаміну та коротколанцюговим жирним кислотам. Наведено дані щодо інших сигнальних шляхів взаємодії кишкового мікробіому та організму людини, а саме біоактивних молекул — позаклітинних бактеріальних везикул. Ці везикули можуть долати біологічні бар’єри в організмі господаря (кишковий, ендотеліальний тощо), навіть якщо в них не порушена проникність, та накопичуватися у внутрішніх органах. Також приділено увагу проблемі впливу мікропластику, який може потрапляти в організм із «харчової» пластикової тари з водою та їжею, провокувати дисбіотичні зміни в кишковому мікробіомі й підвищувати проникність кишкового бар’єра, що призводить до розвитку метаболічно-асоційованих захворювань (ожиріння, метаболічно-асоційована стеатотична хвороба печінки тощо). Триває розробка новітніх методик впливу на кишковий мікробіом (трансплантація фекального віріому, фаготерапія та модифіковані позаклітинні везикули), поряд із дієтичними втручаннями й застосуванням «біотиків». Незважаючи на обмеженість застосування новітніх розробок модифікації кишкового мікробіому та наявність багатьох питань, на які поки що немає відповіді, їхнє подальше вивчення та застосування на людях є актуальним і багатообіцяючим у лікуванні найпоширеніших метаболічно-асоційованих захворювань (ожиріння, цукровий діабет 2 типу, артеріальна гіпертензія тощо).

Сучасні підходи до моніторингу та лікування виразкового коліту в дітей: огляд оновлених практичних рекомендацій

2026-06-06T17:55:15+03:00

Незважаючи на суттєвий прогрес медицини, проблема запальних захворювань кишечника в дитячій популяції зберігає актуальність. Сучасні дослідження сфокусовані на вивченні ролі генетичних чинників, мікробіому кишечника, імунних механізмів запалення в розвитку патології кишечника та раннього впровадження персоналізованих терапевтичних стратегій. До найдискутабельніших аспектів ведення дітей із виразковим колітом належать вибір терапевтичних стратегій (рання ескалація лікування або поетапний підхід) і визначення адекватних терапевтичних цілей ремісії.

Проведено аналітичний огляд сучасних підходів до менеджменту дітей із виразковим колітом на основі оновлених консенсусних рекомендацій, що ґрунтуються на доказах, Європейського товариства дитячої гастроентерології, гепатології та харчування та Європейської організації з хвороби Крона й коліту (2025). В Україні впродовж останніх років, попри складні умови, спостерігається стійка позитивна динаміка в організації медичної допомоги пацієнтам із запальними захворюваннями кишечника. Удосконалюються клінічні протоколи, підвищується рівень професійної підготовки медичних працівників, поступово розширюється доступ до сучасних діагностичних технологій.

Порівняно з попередніми рекомендаціями підходи до лікування виразкового коліту в дітей істотно оновлено завдяки появі нових доказових даних і вдосконаленню терапевтичних стратегій, зокрема ширше впроваджують ультразвукове дослідження кишечника, зростає роль терапевтичного моніторингу лікарських засобів при застосуванні інгібіторів фактора некрозу пухлин, формується практика використання вищих доз препаратів і комбінованих терапевтичних стратегій.

Цей огляд є не лише узагальненням сучасних підходів до ведення амбулаторних пацієнтів із виразковим колітом. Створено освітній ресурс — документ, що визначає стандарти лікування з урахуванням відмінностей у доступності медичної допомоги та ресурсного забезпечення.

Огляд оновлених рекомендацій дає змогу практикуючим лікарям ознайомитися з принципами якісної практики європейського рівня та підвищення ефективності спостереження дітей із виразковим колітом з урахуванням регіональних можливостей.

Гастроезофагеальна рефлюксна хвороба. Покроковий алгоритм діагностики та лікування. Огляд

2026-06-21T16:04:02+03:00

Гастроезофагеальна рефлюксна хвороба (ГЕРХ) залишається однією з найпоширеніших хвороб у практиці гастроентерологів, хірургів, сімейних лікарів і лікарів інших спеціальностей. Діагноз ГЕРХ потребує об’єктивного підтверждення за допомогою ендоскопії або моніторингу рефлюксу. Даними, які об’єктивізують наявність ГЕРХ, є езофагіт ступеня С або D, гістологічно підтверджений стравохід Барретта понад 1 см, пептична стриктура, попередній позитивний рН-моніторинг і наявність стійких симптомів. У клінічній практиці лікування може бути одразу призначене за наявності типових симптомів ГЕРХ і відсутності симптомів тривоги та чинників ризику стравоходу Барретта. За наявності рефрактерних рефлюксних симптомів послідовно проводять ендоскопію, манометрію та езофагеальний pH-моніторинг. У пацієнтів без попереднього діагнозу ГЕРХ рН-імпедансометрію виконують без прийому інгібіторів протонної помпи (ІПП) для встановлення діагнозу рефрактерної ГЕРХ, гіперсенситивного стравоходу або функціонального розладу стравоходу. У пацієнтів зі встановленим діагнозом ГЕРХ і рефрактерними симптомами рН-імпедансометрію проводять на тлі прийому ІПП для діагностування рефрактерної ГЕРХ або оверлап ГЕРХ із функціональними розладами або гіперсенситивним стравоходом. Інгібітори протонної помпи є стандартними та потужними препаратами для лікування всіх форм ГЕРХ.

Ефективність ІПП більшою мірою залежить від успішності проходження ними трьох умовних бар’єрів — кислотного, кишкового та печінкового. Перевагами езомепразолу («Нексіум») є форма випуску (MUPS), що захищає його від соляної кислоти й прискорює перехід у кишечник і всмоктування, а також метаболізм (інгібування ізоферменту CYP2C19), що сприяє досягненню більшої кількості препарату протонних помп шлунка й інгібуванню більшості з них.

Особливості перебігу функціональної диспепсії в період воєнного стану в Україні

2026-06-06T17:24:12+03:00

Понад 20% населення світу мають принаймні один функціональний розлад. Найчастіше трапляються функціональна диспепсія (ФД) і синдром подразненого кишечника. Від 10 до 16% населення світу мають ФД. Тривалий вплив стресових чинників є ключовим чинником розвитку функціональної патології травної системи. В умовах воєнного стану в Україні психоемоційне навантаження на людей суттєво зросло, що підсилює тривогу, депресію та соматичні симптоми. Хронічний стрес може значною мірою впливати на моторику та кишковий мікробіом, що призводить до дисбалансу, який може спровокувати та підсилити запалення низької інтенсивності — один із механізмів патогенезу ФД. При синдромі надмірного бактеріального росту (СНБР) 2/3 пацієнтів мають диспепсичні симптоми, що характерне і для ФД.

Мета — визначити поширеність ознак тривоги, депресії та синдрому надмірного бактеріального росту у пацієнтів із функціональною диспепсією, оцінити їхній вплив на перебіг функціональної диспепсії в умовах воєнного стану в Україні.

Матеріали та методи. У дослідження було залучено 28 пацієнтів із ФД та 21 клінічно здорову особу. Проводили ендоскопічні дослідження, загальноклінічні обстеження, дихальний тест із лактулозою на СНБР. Для оцінки гастроінтестинальних симптомів використовували шкалу SAGIS (Structured Assessment of Gastrointestinal Symptoms). Оцінку рівня тривожності проводили за опитувальником GAD-7 (Generalized Anxiety Disorder-7), депресії — за допомогою шкали депресії Бека (Beck Depression Inventory).

Результати. Із 28 учасників із ФД 25 відзначали погіршення шлунково-кишкових симптомів під час повіт-ряних тривог та обстрілів. У більшості пацієнтів із ФД домінували симптоми з боку верхнього відділу шлунково-кишкового тракту. Середні бали за опитувальниками в групі ФД і контрольній групі: за SAGIS — 20,64±2,56 та 3,57±0,71 (p<0,001), за GAD — 7,00±1,05 і 4,71±1,05 (p<0,004), за шкалою Бека — 13,93±1,41 та 10,76±1,55 (p<0,005). За результатами дихального тесту СНБР діагностовано в 10 (35,7%) пацієнтів із ФД. Пацієнти з депресією та тривогою часто відзначають шлунково-кишкові симптоми. Дослідження виявили двонаправлений зв’язок між шлунково-кишковим трактом і мозком. Ця взаємодія, відома як «вісь мікробіота-кишечник-мозок», свідчить про те, що кишкова мікробіота взаємодіє з нервовою системою. Зміни мікробіому можуть відігравати певну роль у розвитку депресії та тривоги, впливаючи на різні фізіологічні процеси через нейронні, імунні й хімічні сигнальні мережі.

Висновки. У пацієнтів із ФД, які проживали в Україні під час тривалої воєнної агресії, зафіксовано підвищені рівні тривожності й депресії, виразні гастроінтестинальні симптоми, вищу частоту СНБР порівняно з контрольною групою та даними літератури. Це свідчить про негативний вплив стресу на перебіг ФД і стан кишкової мікробіоти. У контрольної групи практично здорових осіб показники опитувальників також перевищували такі у світі, що свідчить про загальний негативний вплив тривалого стресу, спричиненого війною.

Гастроінтестинальний амілоїдоз під маскою раку шлунка. Клінічний випадок і огляд літератури

2026-04-03T15:26:12+03:00

Гастроінтестинальний амілоїдоз є рідкісною патологією з неспецифічними клінічними виявами та варіабельною ендоскопічною картиною, тому він може імітувати інші захворювання шлунково-кишкового тракту, зокрема рак шлунка. У статті представлено клінічний випадок амілоїдозу шлунка та дванадцятипалої кишки в 38-річної пацієнтки з нелікованою ВІЛ-інфекцією, в якої захворювання послідовно маскувалося під гостру абдомінальну патологію, сепсис і неопластичний процес шлунка. Пацієнтка була госпіталізована зі скаргами на інтенсивний біль в епігастрії, гарячку та загальну слабкість. Первинно підозрювали гострий панкреатит або виразкову хворобу, але лабораторні й інструментальні дані не підтвердили цих припущень. Комп’ютерна томографія виявила потовщення стінок антрального відділу шлунка та дванадцятипалої кишки, а також генералізовану лімфаденопатію. Під час ендоскопії встановлено дифузну гіперемію, набряк, контактну й спонтанну кровоточивість слизової оболонки шлунка, циркулярну інфільтрацію та множинні поліпоподібні випинання, що дало привід запідозрити злоякісне новоутворення. Остаточний діагноз був установлений лише після морфологічного дослідження біоптатів. У слизовій оболонці шлунка, дванадцятипалої кишки та великого дуоденального сосочка виявлено масивні депозити аморфних еозинофільних мас із позитивним забарвленням конго червоним і характерним подвійним променезаломленням у поляризованому світлі, що підтвердило амілоїдоз.

Наведений випадок демонструє, що гастроінтестинальний амілоїдоз слід ураховувати в диференційній діагностиці інфільтративних уражень шлунка, особливо в пацієнтів з імунодефіцитними станами. Морфологічна верифікація з використанням конго червоного є вирішальною для встановлення правильного діагнозу та запобігання хибній інтерпретації процесу як неопластичного.

Клінічний випадок тяжкого гепатиту А з атиповим серологічним профілем: верифікація РНК HAV на тлі високих титрів IgG

2026-06-07T11:49:03+03:00

Cучасна інфектологія, попри активне вдосконалення методів лабораторної верифікації, дедалі частіше стикається з випадками, що виходять за межі класичних діагностичних алгоритмів. Типовим прикладом є серологічне підтвердження вірусного гепатиту А, що продовжує бути джерелом діагностичних помилок, особливо при атиповій кінетиці імунної відповіді. Представлено аналіз випадку, що ставить під сумнів визначення специфічних імуноглобулінів як ізольованого діагностичного критерію та ілюструє обмежену прогностичну значущість установлених захисних рівнів антитіл. Пацієнт без анамнезу вакцинації чи перенесених вірусних гепатитів госпіталізований із виявами жовтяничного, цитолітичного й інтоксикаційного синдромів. Особливістю цього спостереження був імунологічний дисонанс: на тлі яскравої клінічної картини та критичних показників ферментемії первинне серологічне тестування методом імуноферментного аналізу не виявило anti-HAV IgM. Відсутність маркерів гострої фази згідно з чинними протоколами спонукало до заперечення вірусного гепатиту А та пошуку альтернативних причин ураження печінки — від екзогенної інтоксикації до автоімунного гепатиту. Ключовим етапом верифікації стало молекулярно-генетичне підтвердження віремії (РНК HAV «+»), виконане всупереч негативним результатам серології, що ґрунтувалося лише на пріоритеті клінічного мислення. Парадоксальність випадку підсилилася виявленням високих титрів anti-HAV IgG (> 100,0 мОд/мл) майже одночасно з детекцією вірусу. Окрему увагу приділено з’ясуванню патогенетичних механізмів цього феномену. Результати проведеного аналізу обґрунтовують доцільність перегляду місця діагностики з використанням полімеразної ланцюгової реакції в ієрархії обстежень пацієнтів із жовтяничним синдромом нез’ясованого генезу.

Алкогольний гепатит крізь призму практичного досвіду ведення пацієнтів. Клінічний випадок

2026-06-21T18:33:21+03:00

Алкогольний гепатит залишається важливою клінічною проблемою, оскільки його розвиток і прогресування зумовлюють формування фіброзу й цирозу печінки. Високий ризик ускладнень часто призводить до госпіталізації та погіршення загального прогнозу для пацієнта. Ключовим аспектом успішної терапії є адекватна оцінка тяжкості стану, зокрема за допомогою дискримінантної функції (індексу Меддрея). Величина > 32 бали є прямим показанням до призначення системних глюкокортикостероїдів. Проте в реальній клінічній практиці часто трапляються випадки, коли індекс Меддрея не досягає цього порогового значення. У таких ситуаціях виникає дилема щодо стратегії лікування за відсутності показань до стероїдної терапії. Також важливим питанням є можливість призначення додаткової терапії до основного лікування алкогольного гепатиту, дотримуючись усіх канонів доказової медицини. До такої терапії можна віднести призначення гліциризину, гліцину та метіоніну, ефект яких був неодноразово доведений у лікуванні як алкогольного гепатиту, так і інших захворювань печінки.

У статті описано клінічний випадок лікування алкогольного гепатиту в пацієнта з індексом Меддрея 16 балів. Через відсутність показань до застосування системних глюкокортикостероїдів, до базової терапії було додано гліциризин, гліцин і метіонін із курсом прийому 6 міс. Динаміку лікування оцінювали на 10-ту добу, а також через 3 та 6 міс. У результаті повної відмови від алкоголю та проведення комплексної терапії із застосуванням гліциризину, метіоніну й гліцину в пацієнта зареєстровано значне поліпшення загального стану та нормалізацію показників цитолітичного, холестатичного і мезенхімально-запального синдромів. На тлі проведеного лікування також відзначено поліпшення показників за системою AUDIT і показників еластометрії печінки. Представлений досвід демонструє ефективну стратегію ведення пацієнта з алкогольним гепатитом у випадках, коли призначення системних глюкокортикостероїдів є недоцільним.

Клінічні вияви протозойних кишкових хвороб на тлі синдрому подразненого кишечника в українських військовиків й оптимізація їхньої лабораторної діагностики

2026-06-21T15:38:12+03:00

Мета — вивчити клінічні вияви протозойних кишкових хвороб на тлі синдрому подразненого кишечнику (СПК) у військовиків й оптимізувати показання до паразитологічного дослідження калу для виявлення їхніх збудників.

Матеріали та методи. З лютого 2023 р. до вересня 2025 р. було обстежено 620 військовиків із симптомами захворювань шлунково-кишкового тракту (ШКТ), які отримували стаціонарне лікування в інфекційному відділенні Військово-медичного клінічного центру Північного регіону України. Обстеження проведено за схемою, що поєднувала як загальноклінічні (суб’єктивні, об’єктивні, лабораторні, інструментальні), так і паразитологічні методи (повний комплекс класичних процедур мікроскопічного аналізу калу для виявлення збудників протозойних кишкових хвороб (ПКХ)). Установлення діагнозу ПКХ на тлі СПК (бластоцистозу, діентамебіазу та лямбліозу) у військовиків ґрунтувалося на виявленні в мазках калу мікроскопічним методом діагностично значущої кількості сферичних форм Blastocystis sp. та будь-якої кількості амебоїдних форм, трофозоїтів Dientamoeba fragilis, трофозоїтів і цист Giardia lamblia. Для оптимізації показань до паразитологічного аналізу калу проведено порівняння груп військовиків із ПКХ на тлі СПК і захворюваннями ШКТ непаразитарної етіології за спектром та поширеністю симптомів і патологічних станів, середньою тривалістю хвороби, частотою випадків тривалістю ≥ 7 днів, ефективністю курсу стандартної терапії через 72 год.

Результати. В обстежених військовиків основними причинами звернення для отримання медичної допомоги були діарея (92,7%) та/або біль у животі (95,0%), нудота (92,8%), блювання (71,8%), швидка стомлюваність (75,5%). Додатковими виявленими лікарем симптомами були наліт на язиці (86,0%), втрата апетиту (75,3%), метеоризм (66,3%), відрижка (60,8%), артралгія (10,2%), висипання на шкірі (8,1%), свербіж різних ділянок тіла (5,6%) тощо. У більшості хворих (85,3%) зафіксовано підвищену температуру тіла (≥ 37,5 °С), частота виявлення в них еозинофілії крові була невисокою (8,1%). За результатами мікроскопічного дослідження калу в 79 (12,7%) військовиків виявлено протозойні паразити (n=99), у спектрі яких домінували (85,9%) хвороботворні види — Blastocystis sp. (53,5%), D. fragilis (27,3%) і G. lamblia (5,1%). Відповідно до прийнятих лабораторних критеріїв діагноз ПКХ установлено в 59 (9,5%) військовиків, зокрема бластоцистоз у 27 (4,4%), діентамебіаз у 12 (1,9%), бластоцистоз у поєднанні з діентамебіазом у 15 (2,4%), лямбліоз у 5 (0,8%). Перебіг кожної нозоформи ПКХ на тлі СПК зазвичай виявлявся кількома неспецифічними симптомами з боку ШКТ (діареєю, болем у животі, нудотою, блюванням, метеоризмом, відрижкою, втратою апетиту тощо) і підвищенням температури, які могли супроводжуватися ознаками ураження шкіри (свербежем, висипаннями), суглобів (артралгіями) і станом еозинофілії в периферичній крові. Дані загальноклінічного обстеження не дають змоги диференціювати (через відсутність патогномонічних ознак) як певну нозоформу ПКХ на тлі СПК, так і відрізнити зазначені нозоформи від інших хвороб ШКТ непаразитарної етіології. Тому наявність у пацієнта типових симптомів і патологічних станів для захворювань ШКТ, імовірно, інфекційного генезу, є необхідною, але недостатньою умовою для призначення паразитологічного аналізу калу з метою діагностики ПКХ на тлі СПК. Проте з високим рівнем кореляційної надійності (р<0,001) установлено, що у військовиків із ПКХ на тлі СПК порівняно з військовиками без ПКХ є більшою частота випадків захворювання з тривалістю ≥ 7 днів і нижчою оцінена через 72 год ефективність курсу стандартної терапії (частіше не настає одужання й суттєве зменшення симптомів чи спостерігаються їхні рецидиви).

Висновки. З огляду на відсутність повноцінних епідеміологічних даних, поліетіологічність і неспецифічні клінічні вияви ПКХ на тлі СПК, сучасна стратегія їхньої діагностики у військовиків має ґрунтуватися на результатах лабораторних досліджень, спрямованих на виявлення патогенних найпростіших у калі (чи іншому придатному матеріалі), відібраному в період маніфестації хвороби. Доцільність призначення паразитологічного аналізу калу має ґрунтуватися на аргументах, які враховують існування сильного кореляційного зв’язку між певними даними клінічного спостереження та ймовірною наявністю у пацієнта ПКХ на тлі СПК. Такими доступними для практичного використання аргументами слід вважати наявність одного або кількох звичних для захворювань ШКТ, імовірно, інфекційного генезу, симптомів (діареї, болю в животі, нудоти, блювання, метеоризму, відрижки тощо), які тривають ≥ 7 днів, а також незадовільну ефективність стандартної терапії, оцінену через 72 год після її початку.

Асоціація поліморфізму гена MMP9 з дивертикулярною хворобою товстої кишки в пацієнтів, що мешкають у центральному регіоні України

2026-03-01T17:58:43+02:00

Мета — дослідити частоту поліморфного варіанта –1562C > T (rs 3918242) гена матриксної металопротеїнази-9 (ММP9) та оцінити його зв’язок із перебігом захворювання в пацієнтів із різними клінічними варіантами перебігу дивертикулярної хвороби

Матеріали та методи. У досліджені взяли учать 133 пацієнти, мешканці центрального регіону України, які перебували на стаціонарному лікуванні в КЛ «Феофанія» ДУС України в червні-грудні 2024 року, із них 97 з дивертикулами (27 із дивертикульозом, 70 із симптомною дивертикулярною хворобою). Контрольну групу утворено з 36 осіб без дивертикулів. Усім учасникам дослідження проводили колоноскопію для діагностики наявності дивертикулів. Визначення поліморфізму –1562C > T (rs 3918242) гена ММP9 в осіб контрольної групи та пацієнтів із дивертикулами проводили в зразку периферичної крові.

Результати. Частота поліморфізму –1562C > T (rs 3918242) гена ММP9 у пацієнтів із дивертикулами та контрольної групи становила: СС — 75,3 та 69,5% відповідно (р=0,49), СT — 23,7 і 27,7% (р=0,63), TT — 1,0 та 2,8% (р=0,47). Розподіл генотипів відповідав закону Харді–Вайнберга, але статистично значущих відмінностей між досліджуваними групами не виявлено (χ²=0,28; р=0,59). Частота алеля С (rs3918242) гена ММP9 у пацієнтів з дивертикулами становила 87,1%, Т — 12,9%, в осіб контрольної групи — 83,3 і 16,7% (p=0,43). Усі моделі успадкування продемонстрували відсутність зв’язку між поліморфізмом –1562C > T (rs 3918242) гена ММP9 та розвитком дивертикулів. Частота алеля Т у пацієнтів із симптомною дивертикулярною хворобою становила 15,7%, в осіб із дивертикульозом — 5,6% (p=0,043).

Висновки. За частотою поліморфізму –1562C > T (rs3918242) гена ММP9 не виявлено статистично значущих відмінностей між пацієнтами з дивертикулами товстої кишки та контрольною групою. Це свідчить про відсутність статистично значущого зв’язку між досліджуваним поліморфізмом гена ММP9 і наявністю дивертикулів. Алель T вірогідно частіше виявляли в пацієнтів із симптомною дивертикулярною хворобою порівняно з хворими з дивертикульозом.

Особливості параметрів варіабельності ритму серця в дітей із синдромом подразненого кишечника

2026-04-09T14:55:41+03:00

Відповідно до біопсихосоціальної моделі існує необхідність голістичного персоніфікованого підходу до менеджменту пацієнтів із цереброінтестинальними розладами, зокрема синдромом подразненого кишечника (СПК). Варіабельність ритму серця (ВРС) можна широко імплементувати у сферу нейро-гастроентерології як неінвазивний маркер для оцінки нейрогуморальної регуляції на осі «кишечник — центральна нервова система» і потенціалу стресостійкості організму.

Мета — дослідити часові та спектральні параметри ВРС у дітей із СПК залежно від патерну випорожнень, що переважає, та природи тригерного чинника в дебюті розладу.

Матеріали та методи. Під нашим спостереженням перебували 22 пацієнти Клінічного центру дитячої медицини віком від 6 до 12 років із діагнозом СПК, установленим відповідно до Римських критеріїв IV. За допомогою методу кардіоінтервалографії (короткі 5-хвилинні записи у фоновій пробі) досліджено параметри ВРС (електрокардіограф «ВНС-мікро» та програмне забезпечення «Нейрософт»). Часові та спект-ральні параметри ВРС використовували як біомаркери для оцінки функціонального стану автономної нервової системи (АНС) і потенціалу стресостійкості організму. Статистичний аналіз проведено за допомогою Microsoft Excel 2016 та GraphPad Prism 5.

Результати. Аналіз ВРС залежно від патерну випорожнень, що переважає, та природи тригерного чинника в дебюті СПК виявив значну гетерогенність пацієнтів за досліджуваними параметрами. У групі з домінуванням запорів зареєстровано найнижчу ВРС за показником загальної спектральної потужності, що супроводжувалось дефіцитом LF-коливань (активність симпатичного відділу АНС) у структурі спектра серцевого ритму. Ще більші відмінності встановили при аналізі параметрів ВРС залежно від тригерного чинника в дебюті СПК. У дітей із постінфекційним варіантом СПК виявлено в 2,4 разу нижчу загальну спектральну потужність, що супроводжувалося виразним дефіцитом як симпатичного, так і парасимпатичного компонентів АНС, тоді як у пацієнтів зі стрес-асоційованим СПК зареєстровано не лише значно вищу загальну спектральну потужність, а й збалансованішу внутрішню структуру спектра ВРС. Частка залучення вищих церебральних впливів у дітей із стрес-асоційованим СПК становила 12%, у пацієнтів із постінфекційним варіантом розладу — 27%, що свідчить про виразніші порушення функціонально-метаболічного резерву.

Висновки. Установлено значну гетерогенність параметрів ВРС у пацієнтів із СПК залежно від патерну випорожнень, що переважає, й особливо від провокувального чинника в дебюті розладу. Ці відмінності слід ураховувати для детальнішої оцінки порушень нейрогуморальної регуляції на осі «кишечник — центральна нервова система» та функціонально-метаболічного резерву організму при розробці персоніфікованих мультимодальних схем лікування СПК у дітей.